Ukrainian Theme Restaurants

Recently I've come across an interesting atricle on Ukrainian theme restaurants in Lviv. To  have this site somewhere I post it here
http://www.theworld.org/2012/02/ukraine-lviv-theme-restaurants/
Fascinating topic for a student of memory.

Historical Justice and Memory Conference: some reflections

A week ago I came from the conference "Historical Justice and Memory" which was held in Melbourne, at Swinburne University. The conference hosted the Emerging Scholars Workshop that brought together 13 PhD students from different disciplines and different countries, and I was proud to be a part of this small group of very inspiring and thought-provoking people. The workshop itself proved to be a unique experience of interaction and mingling that helped us generate new ideas and open up new perspectives on own PhD projects. At some point I will come up with more detailed reflection on the conference, but in my post here I want to share my general impressions of the conference and the workshop.

First of all, I want to give credit to the idea of organising conference where both scholars of memory and those of historical justice could meet and establish the dialogue. In academia, surprisingly, there is a distinct divide between those two “camps” of scholarship, and the conference (as well as the Historical Justice and Memory Network itself) is the first step in bridging this gap. Another important feature of the conference that I want to underline straight from the beginning was its focus on both scholars and activists. So, the conference featured sessions with officers from Truth and Reconciliation commissions, artists, and architects who are involved in creation of memorial spaces. Mingling of such a diverse audience significantly broadened the perspective on justice and memory. I realized how coming to terms with historical injustices becomes someone's job beyond the cosy space of university office, whereas truth and justice are not so much questioned and conceptualised but tackled with and encountered with the agenda to make after-injustices life of the community (of both victims and perpetrators) possible. Here, I am not saying that someone's job is more important, but what I want to stress is the importance of dialogue between theory (scholars) and practice (activists). I must confess, I was surprised by ‘professionalisation’ of TRCs, whereas experts travel from TRC in one country to another as if the executives of big transnational companies. I was also surprised by the degree of commodification of truth, whereas one’s stories become a commodity with the exchange value.

The conference made me think of a quite broad theme of differences between approaches to the past in post-totalitarian societies. The main difference seems to be between South America, Africa, Asia Pacific and Eastern Europe. While the former tried to tackle the questions of injustices of former regimes by establishing special institutions for telling apart victims from perpetrators (TRCs, court trials, etc), the latter seem to take on the principle of starting from the scratch, without accusations and tangible punishments. Both approaches involve a certain degree of oblivion, the prescribed oblivion, either with knowledge who is guilty, or without such knowledge. I wonder, can the institutes of national memory (IMs) that mushroomed in Eastern Europe be compared to TRCs? I think, not, as the mandate and agenda of these institutions are quite different. Whereas TRCs aim at collecting testimonies from both victims and perpetrators (and granting amnesty for testimony), IMs function more as museums commemorating sufferings of the victims. Another significant difference is that TRCs seem to present an individual approach to each subject they are dealing with, whereas IMs focus on collective representation of victimhood. Moreover, the work of TRCs is limited in time, they have mandate for a specific period after which their work is to be finished (and hopefully reconciliation and normal functioning of the community achieved). In contrast, IMs are not restricted in time and their work does not have the final goal of reconciliation, functionality, whatsoever.

Finally, the most interesting topic for me was spectrality of the past. It came out from presentation to presentation and made me think about the past that haunts us, that somehow matters for us in a way that we cannot get rid of it. This is quite a challenge for Freudian ideas of memory. For the haunted past, remembering does not bring closure; quite on the contrary, it brings suffering as long as we remember (here, James Booth’s ideas on the relationship between memory and violence come to my mind). What should be made to getting rid of the past? Is it possible to get rid of the ghosts haunting us? But is it necessary, really? Rama Mani suggested that we should learn to honour the ghosts, so that they won’t haunt us but be our guards and companions in the present moment. What is the role of historian in this? Does she have to play a role of the Furies from Greek mythology or a role of a person who can tame the ghosts and make them into our companions? I will come back to this in my upcoming posts.

Holodomor in Trash Literature and More

Today I came across reviews of some new books published in Ukraine and two of them are particularly interesting for me because they seem to be connected to memory.
The first one is the book by Mychailo Brynykh "Bread with worms" which is described as trash associated with Holodomor. Here is the part from Iryna Slavinska review:

Михайло Бриних. Хліб із хрящами (Ярославів вал, 2012)
"Михайло Бриних із цим романом став лауреатом "Коронації слова" 2011 року. Пам’ятаю, тоді мені розповідали, як журі конкурсу розділилося на дві частин. Одним роман дуже сподобався, а іншим, здається, не дуже.

Думаю, те ж саме станеться з читачами роману "Хліб із хрящами".

Частина читацької аудиторії з огидою вигукне "який жах". Річ у тім, що цей роман – про зомбі. Жило собі село Міцне, і був у ньому коньячний завод, і почали працівники заводу перетворюватися на зомбі та їсти односельчан. Ось така історія.

У сюжетну лінію зомбі вплітається тема Голодомору та взагалі української історичної кривавої спадщини. Зокрема ідеться про "ген голоду" як пояснення нестримного бажання їсти плоть, тобто "хліб із хрящами".

Найбільше  обурення викличе саме це. Не загальна неапетитність картинки, а спроба ввести серйозні "недоторкані" теми в треш-контекст.

Водночас саме це сподобається іншій частині читачів. Принаймні тим, хто вже втомився від високих жанрів. Масова культура має свої закономірності "перетравлювання" важливих історичних контекстів.

Для прикладу згадайте переосмислення Голокосту у "Безславних виродках" Тарантіно. "Хліб із хрящами" може бути свідченням оздоровлення української історичної пам’яті.

Зомбі – це метафора травматичного минулого. Такий образ дозволяє поговорити про помсту мертвих і відповідальність живих. І ця розмова відбудеться на якісно новому рівні.

"Хліб із хрящами", попри можливі читацькі очікування, не надто заповнений натуралістичними стенами канібалізму. Всі жахи відбуваються в романі суто схематично. Натомість детально описаний психологічний фон подій і стан живих учасників.

Персонажі межують зі штампами масової культури. Тут і бойовик-священик, і цікаві підлітки, і підпільний журналіст із "Радіо Живих мерців" тощо. Саме ця зовнішня впізнаваність забезпечує легке прочитання підтекстів.

Це психологічний роман, який прикидається жахастиком. Тому "Хліб із хрящами" може сподобатися багатьом читачам. Тут знайдуть щось цікаве і шанувальники "Пилки", і любителі серйозних тем злочину і кари."

I will try to find and read this book to have my own impression on this book, but if it is a Holodomor-trash as Slavinska presents it, it will be an interesting example of working out the traumatic experience which is positioned in the center of Ukrainian identity as an "untouchable" and sacrad issue. As soon as I have the book I'll come back here with my impressions.

The second book I am interested in and would definitely like to read is a collection of esseys "Solomon's Red Star", where Ukrainian writers present their reflections on different regions of Ukraine.

Here is again the passage from the review:

Соломонова Червона Зірка (Темпора, 2012)
"Дивна назва книжки походить від назв крайніх точок України. Назва виправдана тим, що книжка – справжня мандрівка зі Сходу на Захід. Все починається в Луганську та закінчується в Ужгороді. Композиційно це 25 текстів про 25 регіонів України.

Поєднати два береги країни спробував упорядник Лесь Белей. Йому вдалося зібрати цікавий контингент на сторінках книжки. Справді, де б ще випала нагода під однією палітуркою зібрати Тараса Прохаська, Леоніда та Сашка Ушкалових, Антона Санченка, Яну Дубинянську та інших?
Як завжди буває в таких "солянках", тексти вийшли різної якості.

Мене найбільше потішили південні регіони України. Текст Яни Дубинянської про Крим і Антона Санченка про Херсонщину – це взірець гумору, (само)іронії та здорового глузду. В цих есеях автори ніби самі для себе відкривають рідні краї. А ще тон текстів такий, що неможливо не закохатись у цей чудовий Південь.

Не менш дотепним є текст про Дніпропетровськ. Місто постає як поєднання винятковості та відсутності особливих прикмет. "Місто не перше, але й не друге" - чудовий підсумок есею. І, як на мене, гарна фраза для опису багатьох інших українських місць.

Іншим прикладом є наскрізь метафоричний нарис Тараса Прохаська про Івано-Франківщину. Край тут постає як краєвид. Важливою тут є метафора простОру за вікном і особливого ландшафту.

Дуже цікавим є погляд на Київщину. Це єдиний текст, де чимало слів присвячено Чорнобилю. В цій історії використано метафору "білої плями",  йдеться про певну порожнечу. Цікаво, що білу пляму бачимо в інших есеях збірки: інші автори про Чорнобиль явно не говорять.

Є в збірці також тексти, які більше личили б путівникам. Вони інформативні, але мають із літературою мало спільного.

Але загалом "Соломонова Червона Зірка" є дуже цікавим проектом. Це ніби моментальний знімок фактів і слів, які бентежать сучасних українських письменників. Вони говорять про політику, говорять про історію, говорять про любов і гордість – про свій краєвид і свою країну.

Книжка сподобається любителям представлених авторів, антологій, путівників і тим, хто шукає місце для бюджетної відпустки. Саме час подорожувати Україною."

This is expecially interesting to my project where I try to look beyond the regional divisions which in my mind oversiplify the complex canvas of memories in Ukraine. It would be really interesting to read these reflections on different regions of Ukraine by different Ukrainian writers. Again, I will come back on this as soon as I get touch on these  books.

The full version of Slavinska's reviews can be found here:

http://life.pravda.com.ua/culture/2012/02/2/94592/